Відновлюємо Неньку: історія ветерана з Миколаєва

Від вогняної лінії до відбудови: Історія незламності Анатолія Кереникевича

41-річний Анатолій Кереникевич з Миколаєва – приклад того, як сила духу та прагнення до життя можуть подолати найстрашніші випробування. Його шлях, сповнений боротьби, втрат і нового народження, є нагадуванням про ціну миру та незламність українського народу.

Воля до боротьби та перша перешкода

Ще у лютому 2022 року, коли Миколаїв опинився під загрозою, Анатолій, попри евакуацію родини на захід України, вирішив залишитися. Його прагнення долучитися до захисту Батьківщини було настільки сильним, що він добровільно звернувся до військкомату. Однак, через проблеми зі здоров’ям, зокрема виразку шлунка, що вимагала хірургічного втручання та часткового видалення органу, його не змогли мобілізувати.

«Я знала, що він хотів піти, але в нього була операція на шлунку — в нього частини шлунку немає», — згадує мати ветерана, Жанна. — «Він казав, що він буде служити: діди, племінники, дядьки — всі служили, і він піде служити. Коли його взяли, він такий був щасливий, що його бажання збулося».

Мобілізація та сувора реальність фронту

Доля розпорядилася інакше. У 2024 році, коли стан здоров’я дозволив, Анатолія мобілізували. Після проходження необхідного навчання, він потрапив до лав 93-ї окремої механізованої бригади. Життя на передовій, виконання бойових завдань поблизу Андріївки на Донеччині, стало для нього новим, але не менш випробувальним етапом.

Трагедія сталася 5 червня 2024 року. Під час виконання бойового завдання, його підрозділ потрапив під обстріл. «Моя двійка зайшла на позицію, друга — ні. Напарник загинув, я кілька днів залишався там сам. Потім до мене дослали ще хлопців, але й нас обстріляли. На виході був скид під ногу — в результаті немає ноги», — з гіркотою згадує Анатолій. Незважаючи на важке поранення, він зумів самостійно накласти турнікет, а побратими допомогли евакуювати його з поля бою.

Реабілітація та повернення до активного життя

Втрата ноги стала нищівним ударом, але не зламала дух Анатолія. Навіть більше, це стало початком нового етапу боротьби – боротьби за повернення до повноцінного життя. Після тривалої реабілітації, він звернув свій погляд на спорт. Кросфіт, фехтування, плавання, підняття гирі – ці дисципліни стали його новою мотивацією. «Приїхав додому, а потім почав потрохи займатися спортом. Кросфіт, фехтування, плавання, підняття гирі. Це була моя перша золота медаль — 39 підйомів гирі вагою 16 кілограмів», — ділиться він.

Сьогодні Анатолій має інвалідність ІІ групи, але його активність та незламність вражають. Він бере участь у ветеранських спортивних змаганнях, де демонструє неабиякі результати. Восени 2025 року він знайшов нове покликання, долучившись до бригади ветеранів, яка займається відновленням пошкоджених об’єктів на Миколаївщині. «Друзі-побратими Володя, Михайло якось запитали: “Що там з працею?” — “Та нічого, — кажу. — Трохи по спорту, а з працею — нічого”. Ось так і потрапив до бригади ветеранів. Наскільки я розумію, там неважливо, з якої ти бригади — головне, що ти бойовий. Неньку нашу відновлюємо», — розповідає він.

Нові горизонти та незламний оптимізм

Попри всі труднощі, Анатолій не зупиняється на досягнутому. Він розглядає можливість повернення до служби, але вже в підрозділі безпілотних систем. Його мати, Жанна, з гордістю розповідає про силу волі сина: «Він так себе навантажує, щоб якось позбутися всього, що бачив і відчував, усіх переживань та наслідків контузії».

Історія Анатолія Кереникевича – це історія про незламність людського духу, про здатність знаходити сили після найтяжчих втрат і продовжувати жити, боротися та відбудовувати. «Планую й надалі допомагати відновлювати Миколаївщину та жити всім наперекір. Усе, що нас не вбиває, робить нас лише міцнішими», — його слова, що надихають і дають надію.