Вагнерівський полон: Допити та інфаркт. Історія бійця з Миколаївщини

Герой з Миколаївщини: Шлях воїна, полон та боротьба за майбутнє

Історія Дмитра Водяновича, військовослужбовця з Миколаївщини, є яскравим свідченням сили духу та незламності українського народу. З перших днів повномасштабного вторгнення, коли ворог наблизився до його рідної землі, Дмитро не вагаючись став до лав Збройних Сил України. Його рішення було продиктоване глибоким патріотизмом та бажанням захистити свою домівку від окупації.

На передовій: Битва за Бахмут та жорстокі реалії війни

Перші місяці служби принесли Дмитру гіркий досвід боїв на одному з найгарячіших напрямків – Бахмутському. В інтерв’ю для Суспільного він згадує про ті часи з тремтінням у голосі, описуючи екстремальні умови, де кожне рішення приймалося за лічені долі секунд. “Нас рознесли там геть,” – зізнається він, згадуючи 11,5 годин безперервного бою, що виснажили всі ресурси.

У критичній ситуації, коли боєкомплект був вичерпаний, а ворог щільно оточив, українські воїни постали перед важким вибором. “Якщо ми здаємось, лишається 50 на 50. Чи виживеш чи ні,” – пояснює Дмитро. Рішення здатися було прийняте з усвідомленням неможливості подальшого опору.

Полон у “вагнерівців”: Два місяці випробувань

Саме на Бахмутському напрямку Дмитро потрапив у полон до найманців “Вагнера”. Умови, в яких опинилися українські полонені, були надзвичайно важкими. “Добу ми простояли в приміщенні старого туалету в промисловій зоні. Приміщення десь метр на півтора. Нас там 7 людей стояло,” – розповідає він про перші години у ворожій неволі. Нескінченні допити, під час яких “вагнерівці” цікавилися сім’ями та подорожами за кордон, доповнювалися цілодобовим освітленням, що позбавляло орієнтирів у часі.

“Світло горіло 24/7 і не вимикалось, і ти не розумієш, чи день чи ніч,” – описує Дмитро. Два місяці, з березня до травня 2023 року, він з побратимами провів у підвалі взуттєвої фабрики. Незважаючи на жорстокість, ставлення до них було, за словами Дмитра, “не до нас”, адже основним завданням ворога було захоплення Бахмута.

Під час одного з Великоднів, коли в сусідніх камерах опинилися російські військові, що нещодавно були обмінені, стався показовий епізод. Російські полонені, думаючи, що українці також повернулися з обміну, почали ділитися принесеними Великодніми смаколиками. “Ми з України,” – відповіли їм Дмитро з побратимами, викликавши несподівану реакцію.

Тяжкі випробування та незламна воля

Стан здоров’я Дмитра різко погіршився напередодні обміну. “За 3 дні до обміну у мене інфаркт був у полоні,” – зізнається він. Хоча медична допомога була надана, вона не принесла повного полегшення. Згадує він і про перебування в соляній шахті, де, як він припускає, готували коридор для можливого прибуття Пригожина. “Розповідав, що другого шанса не буде ні в кого,” – згадує Дмитро його слова.

25 травня 2023 року Дмитро повернувся додому в рамках чергового обміну. Попри пережиті жахи, він не зміг повністю адаптуватися до цивільного життя. Відкривши кафе, він створив у ньому особливу експозицію. “Тут моя броня, і хто що може — зносить сюди, як нагадування про війну,” – пояснює він. Ця експозиція є не лише свідченням пережитого, але й символом пам’яті про тих, хто залишився.

Повернення до війни: Пошук сенсу

Для Дмитра, який пройшов через такі тяжкі випробування, цивільне життя виявилося не таким простим. “Там все ж простіше. Є ворог спереду, позаду тебе прикривають твої побратими. Там все якось зрозуміло. А тут… де не прийдеш — ти нікому не потрібен,” – ділиться він своїми почуттями. Його бажання повернутися на фронт свідчить про незламний дух і прагнення до справедливості. “Хочеться, щоб закінчилось це все, щоб Україна все-таки процвітала. Щоб спокій якийсь настав,” – говорить Дмитро, уособлюючи надію мільйонів українців.