Дмитро Влас: “Ховатися за спинами не буду” – історія Миколаївця, якого чекають брати з війни.
Брати шукають Дмитра: 18 місяців невизначеності та надії
Надія та відчай переплітаються у долях родини Влас із Миколаєва, яка вже півтора року не отримує жодної звістки про свого брата та сина, військовослужбовця Дмитра Власа. Його вважають зниклим безвісти з лютого 2025 року. Кожного тижня один із братів, Василь, долучається до акцій-нагадувань у Миколаєві, не втрачаючи надії дізнатися бодай якусь інформацію про Дмитра.
Дмитра Власа, кулеметника 117-ї окремої бригади територіальної оборони, мобілізували у 2024 році. З того часу він боронив Україну, маючи псевдонім “ВДВ”. Його брати, Сергій та Василь, які самі пройшли шлях добровольців, зазначають, що Дмитро був чоловіком із запальним характером і “іскрою” в очах. Він неодноразово висловлював бажання приєднатися до захисників, незважаючи на прохання братів залишатися поруч із батьками. “Я теж хочу спробувати цього вогника. Я теж, в мене два брата воювали, я теж за спинами ховатися не буду”, – згадує Сергій слова Дмитра.
Остання розмова Дмитра з братом Сергієм відбулася в січні 2025 року. Голос брата звучав схвильовано, майже перелякано. “Якщо страшно, кажи куди – я приїду заберу”, – запропонував Сергій, але Дмитро відповів, що наступного дня йде на позиції і сподівається, що все буде добре.
Розгромлена позиція та мовчання
За словами Василя, на момент зникнення Дмитра його підрозділ перебував у місті Торецьк на Донеччині. “Їхня позиція була розгромлена, і ніхто не знає чіткої інформації, де вони. Де вони усі. Тобто чи в полоні вони. Загалом ми надіємося, звісно, що вони все-таки в полоні. Але за півтора року ніякої інформації поки що немає”, – розповідає Василь. Родина звертається до військової частини, де служив Дмитро, а також до поліції, яка веде розслідування, але жодних конкретних даних отримати не вдається.
Брати не втрачають надії. Щосуботи Василь відвідує акції-нагадування про військовополонених та зниклих безвісти. Він вважає це важливим кроком для поширення інформації та привернення уваги до долі тих, хто не повернувся. “Для мене це важливо – якомога більше інформації розповсюджувати для того, щоб якомога більше військових, які повернулися з полону, чи з його бригади, ймовірно, родичі також тих побратимів його, які були з ним, щоб вони бачили, що ми не мовчимо. Ми шукаємо їх, і ми знайдемо їх”, – наголошує Василь. На акціях він тримає прапор із портретом Дмитра, висловлюючи свою непохитну віру в повернення брата. “Як кожного військового, якого я зустрічаю, я обіймаю і кажу: «Ти вдома, брате». Це те, що я зроблю, коли його побачу”, – говорить він.
Родина Влас мріє про день, коли Дмитро повернеться додому. Сергій зізнається, що планів на спільне майбутнє безліч, і вони точно не дозволять йому знову вирушити на фронт. “Планів, я думаю, взагалі мільйон в голові, щоб ми з ним зробили б. Робили б все з ним. Більше б його точно нікуди ніхто не відпустив”, – зітхає він, тримаючи в руках фотографію брата, де той усміхається.
