“Азіат” з ТЦК: понад 400 днів у піхоті на передовій
З Баштанки на передову: історія військовослужбовця з позивним «Азіат»
Життя військовослужбовця Дмитра, який нині відомий під позивним «Азіат», сповнене драматичних поворотів і випробувань, що почалися ще на початку повномасштабного вторгнення. Його бойовий шлях стартував з мирної посади водія у Баштанському районному територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки на Миколаївщині. Однак, доля розпорядилася інакше, і чоловік опинився в найгарячіших точках, захищаючи українську землю.
Від води до піхоти: несподіваний поворот долі
Дмитро, уродженець міста Фрунзе (нині Бішкек, Киргизстан), переїхав до України у 1992 році. Після років, проведених у Миколаєві та околицях, він вступив на службу, спочатку як водій. Його обов’язками було забезпечення логістики: ремонт та перегін техніки, перевезення мобілізованих. “26 лютого я прийшов у військкомат, 27-го я вже отримав зброю, перебував у штаті військкомату, водієм числився”, – згадує Дмитро.
Однак, з часом його перевели до піхоти, де довелося освоювати нові навички та проходити значно складніші випробування. “Поставили печатку – і все. Ніхто нікого не питає. Хочеш не хочеш – є так”, – описує він зміну своєї ролі. Фізичне навантаження зросло в рази, адже на фронті бронежилет та каска стали невід’ємною частиною екіпірування, що відрізнялося від його попередніх обов’язків.
13 місяців на передовій: виживання в окопах
Понад 400 днів Дмитро провів на позиціях, обороняючи Донеччину. Його перевели до 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, де він служив гранатометником. Перший вихід на нуль відбувся 24 лютого 2023 року, і цей період виявився надзвичайно виснажливим.
“Пробув там 30 днів. 26 березня, по-моєму, мене вивели вперше звідти. Після того я був двічі на другій лінії. Копав окопи, покалічив спину і 10 червня зайшов другий раз на позиції. І звідти я вийшов 26 липня. Тобто через 13 місяців”, – розповідає військовий.
В умовах постійних бойових дій, бійці намагалися облаштувати свій побут у підземних укриттях. “Холоду, як такого, у нас не було. У землі майже все одно тепло якесь є. Зимовий одяг. Так, спали у спальниках, укритих ковдрами – ще з будинків узяли. Збирали всі, які є”, – ділиться спогадами Дмитро. Особливим викликом були миші, які дошкуляли бійцям, проникаючи скрізь. Втім, на позиції знайшлося місце і для пухнастого друга – кота, який допомагав боротися з гризунами.
Бій і порятунок: героїзм та втрати
Протягом служби Дмитро брав участь у запеклих боях. Один з таких епізодів стався 7 січня, коли група російських військових спробувала пройти повз їхню позицію. “У кількості чотирьох людей повз нашу позицію пробігли вороги. Вони забрали свого і поверталися назад. У цей момент я підірвав міну – це “Клеймор”. Двох одразу на місці поклав”, – згадує він.
Однак, трагічні моменти також супроводжували його бойовий шлях. Дмитро став свідком загибелі побратима під час артилерійського обстрілу. “Він ще пару хвилин пожив. І потім почав детонувати БК наш. Я так зрозумів, що це був термобар, був удар і полум’я вийшло з однієї кімнати в іншу. Піднялося вгору, я почав горіти. І після того сталася ще одна детонація, була така серйозна, я не знаю, що там вибухнуло”, – описує він наслідки.
Після влучання, Дмитро опинився під завалом. Дві доби він намагався відкопатися, поки нарешті не зміг вибратися на поверхню. “Сховався в кущах і вийшов на зв’язок із ротним, що я живий”, – розповідає він.
Повернення з пекла: фізичні та психологічні наслідки
Вихід з Часового Яру став для Дмитра справжнім випробуванням. Він йшов пішки, поранений, з опіками обох рук. “Жити хочеться. Треба виходити. Надія завжди помирає останньою. Треба завжди йти. Хоч боляче, не боляче, але йшов, виходив”, – говорить військовий.
Він втратив 15 кілограмів ваги, його обличчя та руки були обпалені. Зараз Дмитро проходить лікування, готуючись до операції на руці, яка була серйозно травмована. “Мені пощастило, що хоч і неприємно, що опариші з’їдали погану плоть. Вони всі болячки прибрали, це самі лікарі сказали”, – згадує він про незвичайний спосіб лікування ран.
Попри пережиті випробування, Дмитро отримав кілька орденів, зокрема “За мужність” за понад 400 днів на позиції, що стало свого роду рекордом у його батальйоні. Він також розповів про мотивацію російських військових, яку, на його думку, переважно складають гроші.
Україна стала для Дмитра справжнім домом. “Діти мої тут народилися, дружина моя ж місцева. Я вже українець”, – стверджує він. Його головне бажання – виростити дітей, дочекатися онуків і бачити мирне небо над Україною.
