«М’ясо» пре: ветеран 36-ї про Курщину та Запоріжжя

Непохитна воля: морпіх «Білорус» про 11 років служби, втрати та життя після них

Військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти, відомий під позивним «Білорус», присвятив Збройним Силам України вже 11 років свого життя. Його шлях у війську пролягав через запеклі бої за Авдіївку, південні рубежі країни та навіть територію Російської Федерації. Трагічна доля спіткала його під час одного з бойових завдань – внаслідок важкого поранення він втратив руку та ногу. Історію незламного духу морпіха розповіли у пресслужбі 36-ї бригади морської піхоти.

Від будівництва до мінометної батареї: початок шляху

До лав Збройних Сил «Білорус» прийшов з цивільної професії – працював на будівництві. Службу розпочав у навчальному центрі «Десна», звідки його шлях проліг до лав морської піхоти. «Морпіхи приїхали до «Десни», дощ був, і ми, як зараз пам’ятаю, через плац бігли, щоб записатися, спробувати в морпіхах. Нас забрали в бригаду, а потім сказали, що ми йдемо в новостворений батальйон, який вийшов з Керчі – 501-й», – пригадує військовий.

На той час він не планував будувати кар’єру в армії на все життя. «Молоді хлопці масово пішли служити за контрактом, три роки. І якось це затягнулося. Думав: відслужу три роки і все. Відслужив, потім ще на рік, ще на рік, потім одружився – і так затягнуло», – ділиться спогадами «Білорус».

Спершу він служив у піхоті, але обставини склалися так, що його перевели до мінометної батареї. «Потрапили одразу до другої роти. По факту – піхота. Почали мобілізовані приходити, і оголилася мінометка. Ну і нас, хочеш не хочеш, за наказом – молодий контрактник – і в мінометку. Хоча спочатку я писав рапорти, що бажаю повернутися в піхоту. Один написав – не пройшов, другий, третій…» – розповідає він. Зрештою, морпіх знайшов своє покликання в мінометній батареї, пройшовши шлях від номера обслуги до командира гармати, головного сержанта взводу і, врешті, головного сержанта батареї.

Стійкість у хаосі: початок повномасштабного вторгнення

Наприкінці лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, «Білорус» перебував у шпиталі після операції. Не чекаючи повного одужання, він покинув лікарню, щоб допомогти евакуювати строковиків та техніку. «Мені мали робити операцію під рукою. Я навіть не дочекався результату, бо почалася повномасштабна. Прокинувся, весь у швах, і втік з госпіталю, на четвертий день після операції. Там зустрівся з Ванькою Бодніченком, позивний “Танк”. Він каже: “Поїхали на Бердянськ, вивозити строковиків і техніку, яку зможемо”. Йшлося про строковиків, яких бригада надавала батальйону для несення служби в пункті постійної дислокації, бо сам батальйон виконував бойові завдання в зоні АТО», – згадує чоловік.

Шлях до Запоріжжя пролягав в обхід основних доріг, через поля, адже перехрестя вже були перекриті. «Перші, хто проскочив, повідомили, що перехрестя перекриті. Все. Добирайтесь до Запоріжжя полями. І ми почали вибиратися полями. Там почали відновлюватися», – розповідає «Білорус». Він описує той період як хаос, з якого потрібно було виходити, виконуючи завдання, яке виходило за межі звичайного бойового. «Це було щось більше, ніж бойове завдання. Бойове завдання ти знаєш – задачу, і виконуєш. А тут – просто забрати людей, причому небойових, і вести їх на бойовій техніці», – додає він.

Зустріч з Теробороною та оборона Запоріжжя

Під час відступу його група натрапила на представників місцевої Територіальної оборони. «Багато добровольців, ТрО, які відходили до Запоріжжя. Вночі ми не знали, хто це, що це. Ну, цивільні люди зі зброєю. Ми їх клали мордою в землю, щоб не стріляти, бо… зі зброєю. І ми там, у цьому хаосі обстрілів, вогнем, як вдень було все», – згадує морпіх. Після переговорів частина добровольців продовжила відхід, а морпіхи залишилися тримати позиції, аби не допустити прориву до Запоріжжя. «Я їм запропонував: допоможіть нам втримати тут, тому що якщо ми зараз усі почнемо бігти, Запоріжжя теж ляже. Там же ж одна горбиста місцевість і прямі постріли на танк. Тобто ми навіть не відійдемо. Я вперше побачив, що таке тероборона, яка не на зарплаті, не на чому, просто на характері. Люди дали паспорт, взяли автомат і просто пішли стріляти», – говорить «Білорус».

Тоді ж військовим вдалося знайти розвідувальний безпілотник «Лелека». «Потім прибігли два хлопці: “Там в посадці щось світиться”. Ми туди, а там “Лелека”. Це перші дні “Лелек”, навіть, тобто я не знав, що воно таке. Ми знайшли її, там валізи, комп’ютери, все було, прямо з антеною». Після цього за безпілотником приїхали представники СБУ. Морпіхи передали техніку в обмін на допомогу в евакуації артилерійського озброєння та особового складу до Кам’янського.

Незвичайні підходи та operasiї в Курській області

Під час боїв за Авдіївку та на Херсонському напрямку батальйон діяв за принципами, які сам «Білорус» називає «махновщиною». «У нас по факту не було статутщини, комбат говорив “махновщина”. Ми роботу виконували так, як ми це бачимо. В інших мінометках, яких я знаю, їх просто клали пачками через те, що якийсь совковий офіцер сказав так стати. Вони стали, бо так книжка пише. Книжка на той час не працювала. Ми щотижня міняли підходи: логістика, забезпечення, вибір вогневих, закопування – усе по-різному», – зазначає він.

«Білорус» наголошує на важливості інженерного облаштування позицій. «Молодь – вона на чутках. Їм здається, що там легше, не треба копати. До мене переводилися з піхоти люди, а через два-три тижні тікали назад. Кажуть: я за весь час менше прокопав, ніж з тобою за два тижні. А я відповідаю: якщо ти закопуєшся, у тебе більше шансів вижити від артилерійського чи дронового обстрілу», – підкреслює морпіх.

Під час наступу ЗСУ в Курській області РФ мінометна батарея діяла в передових порядках. «На Курщині з мінометної батареї я був одним із тих, хто заходив першими. Коли я заїхав у Снагость на пікапі, виходжу на рацію, а комбат каже: “Який Білорус? Що робиш?”. Кажу: “Вибираю вогневу”. А він: “Ти дурень? Село ще навіть не зачистили!”», – згадує він. Водночас він вказує на проблеми з інженерним забезпеченням та логістикою. «Гнали добре. Було погано, що ззаду ніхто не викопувався. Ніхто не рив лінії оборони. От тому так все швидко і посипалось. Ми зайшли сильно глибоко, до такої глибини, що неможливо було забезпечити логістику», – пояснює «Білорус». «Якби можна було забезпечити логістику, рилися ззаду окопи, бліндажі, загородження. Думаю, ми б там стояли довго. Ну і плюс допомогли ж їм, по факту, корейці. Тобто проти “м’яса”, скільки б ти його не клав, воно все одно пре. Клали їх там пачками, прямо ротами. Але, тим не менш, вони рухалися далі і сильно рухалися», – додає морпіх.

Життя після ампутацій: боротьба та підтримка

Важке поранення, внаслідок якого військовослужбовець втратив руку та ногу, стало переломним моментом у його житті. «Чим скоріше людина стає на протез, тим більше шансів адаптуватися. Якщо понад пів року – шансів мало. Тобі болить, воно муляє, натирає, але ти просто йдеш. Ввечері роздягнувся, впав – нога гуде», – описує він.

Період апатії та роздумів про розлучення з дружиною залишився позаду завдяки підтримці родини та залученню до спорту. «Спортивні змагання – це взагалі спонтанно вийшло. Я приходив у спортзал втомлений, що жити не хотілося. Але був побратим Женя, у якого також ампутація руки вище ліктя. Він просто побачив, як я тренуюся, і запропонував поїхати на ігри з адаптивного кросфіту. Я побачив, як займаються інші. Це піднімає настрій, ти розумієш, що в тебе не все так погано», – розповідає «Білорус».

Він використовує свій досвід для привернення уваги до проблем ветеранів. «Є така проблема в ампутантів, що вони не хочуть жити. Сім’ї розходяться, знайти собі місце важко. Плюс це зі сторони: “Давайте ми допоможемо”. Воно добре, але коли нав’язують – навпаки дратує. Ми на своєму прикладі показуємо, що треба пробувати перевивчати і себе, і інших до спільного проживання з повагою одне до одного», – наголошує він.

Батальйон залишається для нього важливою частиною життя. «Я в батальйоні вже 11-й рік. Він для мене як сім’я. Друга сім’я – це ті, хто в полоні чи вийшов з полону. Третя – ті, хто прийшов після повномасштабної. Зараз спілкуєшся з хлопцями – хочеться назад. Але з іншого боку: чим я їм допоможу? Битися з ними не зможу. Це не так, як раніше», – розмірковує ветеран.

Своїм головним пріоритетом він називає родину. «Мрія на даний час – дати дружині те, що я не зміг дати, коли був в армії. У нас не було як такого сімейного життя: батальйон, служба, війна. Ми навіть у відпустку раз на рік ходили», – ділиться «Білорус».