Хутір Богданівський: Щоденники забутих сіл
Богданівське: Де залишається лише 26 душ та надія на майбутнє
У глибині Миколаївщини, де час, здається, уповільнив свій хід, розкинулося село Богданівське. Колись жваве, нині воно ледь дихає, налічуючи лише 26 мешканців. Ці люди, незважаючи на суворі реалії, продовжують триматися за свою землю, живучи за рахунок господарства, продаючи молоко та вирощуючи овочі. Проте, без належної інфраструктури, їхнє село поступово зникає з карти.
Життя на околиці цивілізації
Богданівське, яке місцеві жителі вже давно називають хутором, складається лише з двох вулиць – Північної та Зеленої. Десяток хат, що залишилися, стали останніми острівцями людського життя. “Раніше людей було значно більше, – розповідає Іванна, яка живе тут з 2011 року. – Старші померли, молодь роз’їхалася. Життя в селі непросте, але тут тихо і спокійно”.
Найбільшою проблемою, з якою стикаються мешканці, є відсутність базових зручностей. Найближча аптека знаходиться за 13 кілометрів, а магазини та амбулаторія – ще далі. “Коли захворієш, швидка не може приїхати, – ділиться Іванна. – До аптеки треба їхати далеко”. Газу в будинках немає, тому люди користуються балонами та заготовляють дрова.
Два кілометри до школи: щоденний виклик для дітей
Для наймолодших мешканців Богданівського щоденне життя – це справжнє випробування. У селі немає ні школи, ні дитячого садка, ні навіть дитячого майданчика. Щоб дістатися до школи, діти щодня долають близько двох кілометрів пішки до автобусної зупинки.
“Дітям важко, бо до автобуса треба далеко йти, – розповідає Іванна. – І вставати доводиться дуже рано, бо автобус о 7:00”. Сестри Анастасія та Ангеліна, згадуючи свій шлях до школи, зізнаються, що іноді виходять з дому ще о пів на шосту. “Буває, йдемо по траві, коли роса. Це в кращому випадку, а в гіршому – доводиться йти пішки всю дорогу. Це тяжко”.
Відсутність місць для дозвілля змушує дітей вигадувати розваги самостійно. “Хотілося б друзів більше, і магазини хоч би були, гойдалки, – мріють сестри. – А так гуляємо з котиками, собачками, лазимо по деревах”. За браком альтернатив, значну частину вільного часу вони проводять у телефонах.
Господарство як основа виживання
Незважаючи на всі труднощі, мешканці Богданівського знаходять способи забезпечувати себе. Господарства тут – це не просто джерело їжі, а й основа існування. Люди тримають корів, продають молоко, вирощують овочі та печуть хліб.
Анатолій, який переніс інсульт, зараз тримає двох корів, щоб вижити. “Раніше п’ять корів було, тепер двох залишилося. Городи садимо”, – розповідає він. До магазину він їздить на мопеді, коли той справний.
Дорога – головна проблема, що загрожує зникненню села
Найбільшою проблемою, яка ставить під загрозу майбутнє села, є його дорога. Її жахливий стан призводить до того, що транспорт до села їздить вкрай рідко. Молоковоз, який забирає продукцію місцевих жителів, вже тричі ламався через бездоріжжя. “Якість наших доріг така, що молоковоз вже третю машину поламав”, – зізнається Анатолій.
Наталя, ще одна мешканка Богданівського, висловлює просте, але водночас життєво важливе прохання: “Хоч би дорогу нам зробили, щоб молоко возити. Хоч би трохи ями засипали – і те дякую”.
Залишивши за собою лише зарості на місці колишніх дворів, Богданівське поступово перетворюється на “село, що забули”. Проте, попри всі негаразди, його мешканці продовжують вірити в краще майбутнє. “Мені здається, наше село хоче покращитися, бути хорошим, красивим”, – з надією каже Іванна. Однак, без вирішення нагальних проблем – дороги, транспорту та базових послуг – майбутнє цього маленького українського хутора залишається туманним.
