Кайдани Слів: Поезія За Гратами

Повернувшись з російського полону, захисник Маріуполя видав збірку поезій, написаних на тюремній робі

Майже чотири роки жорстоких випробувань у російських катівнях не зламали духу 32-річного морпіха Андрія Петрука. Захисник Маріуполя, який повернувся додому 5 лютого в рамках обміну, знайшов у собі сили не лише вижити, але й створити понад сотню поетичних творів, що лягли в основу його першої збірки “Санаторій сатани”.

Від пекла бою до в’язничних мук

Війна застала Андрія Петрука під Маріуполем, де він, командуючи підрозділом 36-ї бригади морської піхоти, брав участь у запеклих боях. Важке осколкове поранення, отримане на початку повномасштабного вторгнення, стало початком його шляху до полону.

“Була масована російська атака з усіх видів зброї – артилерії, авіації. Ми давали гідну відсіч. Я командував підрозділом і відповідав не лише за себе. Мої люди були розкидані по різних секторах, доводилося їхати за ними по бездоріжжю під шаленими обстрілами. Але, зрештою, ми всіх зібрали і зайняли оборону в певному секторі на околицях Маріуполя. Тривали важкі бої, але сили були нерівні”, – згадує морпіх.

Після поранення Андрія доправили до госпіталю, звідки він потрапив у полон. “Думав, що росіяни розстріляють нас – важкопоранених, лежачих. Адже ми чинили сильний опір, ліквідували багатьох загарбників… Нас навіть помітили білими стрічками. Якось уночі кинули на металеву підлогу вантажівок і кудись повезли. Ми вже були готові до найгіршого, навіть попрощалися один із одним. Але згодом нас вивантажили у лікарні в Донецьку”, – розповідає військовослужбовець.

Медична допомога в окупованому Донецьку була мінімальною. Подальший шлях проліг до сумнозвісної Оленівки, де полонені зазнавали постійного фізичного та психологічного тиску. Потім була в’язниця в Росії, де, за словами Андрія, їх “карали за все, постійно били, принижували всіма можливими способами”. Інформаційний вакуум, брак лікування та жахливе харчування стали повсякденням.

Творчість як порятунок від реальності

У полоні Андрій знайшов спосіб відволіктися від жахливої реальності – почав писати. Народилася ідея, що спочатку здавалася нереальною: зафіксувати свої думки та почуття на одязі. “Інколи під виглядом м’яса полоненим давали курячі кістки. Одну з них Андрій загострив і спробував дряпати нею слова на штанях роби. Виявилося, що писати таким способом можна”, – розповідає він.

Кожен рядок, видряпаний кісткою на тюремній робі, ставав актом мужності та волі до життя. Андрій запам’ятовував вірші, а потім стирав їх, щоб звільнити місце для нових. “У нас часто траплялися перевірки, зокрема вночі. Тому в мене було лише кілька годин, щоб вивчити написане, бо ввечері я вже все стирав. Але при цьому штани не прав повністю, щоб наступного дня мати можливість знову на них писати”, – ділиться морпіх.

Вірші народжувалися з болю, з туги за рідними, з надії на повернення. Перший вірш він присвятив своїй коханій Юлії, яка чекала на нього вдома. Їхні стосунки зав’язалися ще до війни, а на Новий рік Андрій зробив їй пропозицію. Але до весілля не дійшло – почалася велика війна.

“Я постійно прокручував у голові слова, які кохана сказала перед розлукою: «Я чекатиму тебе стільки, скільки треба». Тому моїми першими поетичними рядками були: «Дочекайся мене, я молю!»”, – згадує Андрій.

“Санаторій сатани”: від драми до збірки

За майже чотири роки неволі Андрій Петрук написав понад сто віршів та пісень. Ця творчість стала для нього не лише порятунком, але й своєрідним тренуванням пам’яті. Після повернення додому, пройшовши реабілітацію, Андрій почав працювати над виданням своєї першої збірки.

“Я невимовно вдячний усім небайдужим, хто підтримав мою мрію”, – говорить Андрій. Книга, що отримала назву “Санаторій сатани”, як військові між собою називали місце свого ув’язнення, увійшла до друку за сприяння волонтерів. У збірці представлено близько 40 творів, які передають весь спектр емоцій і переживань українських полонених.

Життєвий девіз: “У мене все добре”

Попри тяжкі випробування, Андрій Петрук зберігає оптимізм. Його життєвий девіз – “У мене все добре”. Він усвідомлює цінність часу, свободи вибору та людських стосунків. “Треба радіти тому, що маєш. Я намагався залишатися таким навіть у полоні, як міг підтримував побратимів, навіть веселив їх”, – зізнається морпіх.

Повернувшись додому, Андрій планує одружитися, створити сім’ю та народити дітей. Він мріє про мирне життя, але не забуває про тих, хто залишається у ворожій неволі. “Прошу не забувати про наших хлопців та дівчат, які залишаються у російській неволі й дуже потребують підтримки”, – наголошує він.