“Щі, гімн, полон: три роки боротьби старости з Миколаївщини”
12 років пекла: історія українського полоненого
Жорстокі тортури та незламний дух
Роман Теглевець, староста села Анатоліївка, провів 42 місяці у російському полоні. Чоловіка, який з 2022 року служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти, взяли в полон у Маріуполі. Після падіння міста, попри відчайдушний опір, коли боєприпаси та підвоз закінчувалися, його разом з побратимами забрали росіяни.
“Боєприпаси дуже швидко у нас закінчувалися. Підвозу не було, бо потрійне коло було навколо Маріуполя. Постачання взагалі ніякого не було: ні хліба, нічого не було. Тримались, скільки могли”, — згадує Роман.
Його шлях через російські в’язниці був довгим і виснажливим. Почалося все з Оленівки на Донеччині, потім — місто Таганрог, СІЗО №1. Звідти його перевезли до Володимира, потім до Твері, міста Кашин Тверської області. Фінальною точкою стала Курська область, де Роман провів два роки і був засуджений.
Звинувачення та реалії полону
Російська влада засудила Теглевця до 12 років позбавлення волі, звинувативши його у “протистоянні та перешкоджанні так званій “спеціальній воєнній операції”. За його словами, головною причиною стало те, що він є ветераном із бойовим досвідом. “Як вони казали “лицо, противостоящее вооруженным силам Российской Федерации и помешавшее специальной военной операции, подписанной президентом Российской Федерации, в Украине”, — цитує Роман.
Умови утримання були нестерпними. Харчування складалося з “риб’ячого корму”, як він описує. Улюблена страва окупантів – щі – це була перекисла, майже чорна капуста. На друге подавали ту ж капусту як гарнір. Каші, якщо їх так можна було назвати, були рідкими. Денна норма хліба – 250-300 грамів – єдине, що дозволяло виживати. “В мене вдома котик, здається, більше з’їдає за день, чим ми їли”, — з гіркотою констатує Роман.
Але найжорстокішим було психологічне тиснення. Полонених змушували по сім-вісім разів на день співати російський гімн, а також радянські пісні часів Другої світової війни. “Вони досі ще фанати того часу”, — зазначає він.
Жорстокі методи та промінь надії
Фізичні тортури ставали все жорстокішими. Спочатку застосовували електрошокери, старі мобільні телефони, гумові палиці. Але коли вони ламалися, росіяни перейшли до “більш жорстокого” – пластикових труб.
Попри всі жахи, промінь надії Роман отримував від рідних. Він отримав два листи від дружини з фотографіями дітей. На звичайному аркуші А4 були надруковані фотографії, а на звороті – обведені дитячими ручками. Ці знімки стали для нього потужною мотивацією триматися. “Завдяки цим фотокарткам я і тримався”, — ділиться Роман.
Роман Теглевець служив у ЗСУ з 2000 року, маючи за плечима три контракти. З 2015 по 2020 рік він брав участь у бойових діях на маріупольському напрямку, зокрема у Широкиному, Водяному, Лебединському, у складі 36-ї бригади морської піхоти, після чого звільнився за станом здоров’я.
На батьківщину Роман повернувся 23 липня 2025 року в результаті обміну. “Емоцій було зверх. Я навіть до останнього не вірив, що, нарешті, це вже обмін. Хвилювався дуже до останнього, поки вже не став на нашу землю”, — зізнається він.
