Чотири доби без свідомості: миколаївський ветеран вчиться жити заново після важкого поранення

Шлях до незламності: ветеран Андрій Міхов про поранення, реабілітацію та силу духу

30 березня 2023 року стало переломним днем у житті Андрія Міхова, військовослужбовця, чиє життя обірвалося через важке поранення на межі Донецької та Луганської областей. Чотири доби, проведені у несвідомому стані в лікарні, складні операції та вирок – неможливість ходити до кінця життя – стали для Андрія випробуванням, яке він долає з неймовірною силою духу. Сьогодні він живе у Миколаєві, продовжуючи свій шлях реабілітації, і ділиться своєю історією з кореспондентами Суспільного.

З Білгорода-Дністровського до зони бойових дій

Родом Андрій з Білгород-Дністровського, що на Одещині. Його військовий шлях розпочався ще у 2014 році зі строкової служби у Миколаєві. З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році, він добровільно мобілізувався до Збройних Сил України.

“Я цього, по суті, і не бачив навіть, але я почув біля машини недалеко вибух. Я так зрозумів, що це прилетіла міна. І водій через це втратив контроль над рухом і, мабуть, ліворуч-праворуч крутанув — і все, і нашу машину ось так ось. Я не знаю, ззаду їхали інші хлопці і кажуть, що рази три-чотири нас у повітрі просто перекинуло тією машиною. Водій, на жаль, не вижив. У мене роздроблений перелом шиї, розбита голова, купа травм загалом”, — згадує Андрій про той фатальний день.

Від краматорських лікарень до боротьби за життя

Після поранення Андрія оперативно доправили до Краматорська, звідти – до Дніпра. Стан військовослужбовця був настільки важким, що його евакуювали до Києва, а згодом, після проведення необхідних операцій, він проходив лікування у Львові.

“Перше враження було, коли я почув голос (свій — ред.). Я спочатку, мені доктор мій каже: “Кажи”. А я їй кажу: “А що казати?” І в цей час я чую свій голос нарешті. І в мене перші емоції: “Ні*** собі. Я себе чую”, — ділиться спогадами Андрій.

Однак, найважчим ударом стала звістка про неможливість ходити. “Мені колись уже сказали, що ходити я не зможу. Це в мене вже до кінця життя. Я уже, можна сказати, з того часу сам себе налаштував на це”, — говорить він.

Схильність до служіння та перші кроки в окопах

Андрій завжди відчував покликання до військової служби. Ще з дитинства він мріяв про цей шлях. У цивільному житті він працював на залізниці, але з початком повномасштабної війни, його серце покликало його до лав ЗСУ.

“У голові так, одразу пробігла думка: “Мені треба їхати”. Треба їхати, треба їхати у свою частину сюди до Миколаєва з Одеси. А підсвідомість говорить про інше. Маю трьох дітей. Я ніби сиджу і думаю: блін, а куди я зараз поїду? Я зараз кину дітей і буде незрозумілість. Страшно було. Ну, нічого, цей страх проходить”, — розповідає чоловік про свої внутрішні роздуми перед мобілізацією.

Його служба проходила у 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго. Виконуючи бойові завдання на передовій, Андрій, який мав досвід служби командиром машини БТР та навідником, не боявся жодного виду озброєння.

“Нас уже посадили в машину зранку, о 5:00 ранку, вже відвезли ближче до позицій. Ось це нульовий рубіж, про який я казав. Загалом нас там висадили і треба було два кілометри потім ще спускатися з гірки в урвище і по низу потихеньку йти. Буквально, я не знаю, чи відійшли ми метрів 300-400 вже, я так зрозумів, то були снаряди АГСу”, — описує Андрій свій перший смертельний вихід на позицію.

Підтримка родини: скарб, що допомагає жити

Після численних операцій, родина Міхових оселилася у Миколаєві. Життя Андрія кардинально змінилося, але його дружина Анастасія завжди поруч, надаючи безцінну підтримку.

“Набираю Андрія, виклик іде, слухавку ніхто не бере. Я так всю ніч набираю, виклик іде, нуль (реакції — ред.). Потім пишу йому есемеску, що: “Андрій, що трапилось? Вийдеш на зв’язок, будь ласка, зв’яжись зі мною, я ж переживаю”. Першого квітня я йому написала, що: “Якщо це такий в тебе жарт, то взагалі не смішно”. Я вже якось себе налаштовувала, може не все так страшно. Потім почала його шукати по госпіталях”, — згадує Анастасія.

Дізнавшись про важкий стан чоловіка, родина згуртувалася, навчаючись жити за новими реаліями. “Шукаємо локації, де можемо разом провести час. Буквально минулі вихідні їздили на річку. Стараємося жити з цим і звикати до цього, тому що нічого не зміниш, а жити далі треба”, — ділиться дружина.

Андрій, незважаючи на обмежені можливості, знаходить сили для фізичної активності, тренуючись вдома та на спеціально обладнаних інклюзивних майданчиках. “Моя сім’я, мої діти — це, можна сказати, моя опора, яка мені ніби й давала напрям жити і не здаватися. Куди вони без мене, і куди я без них?” — говорить ветеран, підкреслюючи, що любов і підтримка близьких є його головним джерелом сили.