Щоденники забутих сіл: Велике Артакове – історії, що не повинні зникнути.

Велике Артакове: Історія незламності в селі, де залишилося 19 душ

Війна змусила багатьох покинути свої домівки, але село Велике Артакове на Миколаївщині стало свідком іншої трагедії – майже повного спустошення. Якщо до повномасштабного вторгнення тут вирувало життя понад 150 мешканців, то сьогодні в селі залишилося лише 19 найвідважніших. Серед них – подружжя Тетяни та Віталія Фролових, які пройшли крізь пекло окупації, вибухи та евакуацію, а тепер самовіддано повертаються до життя, відновлюючи своє зруйноване господарство. Їхня історія – це не лише хроніка випробувань, але й свідчення незламності людського духу.

Шлях крізь страх і руйнацію

“Як батьки збудували хату в 1962 році, а я народився у 1967-му, так тут і живу весь час”, – згадує Віталій Фролов, розповідаючи про своє село. Колись Велике Артакове було квітучим, оточеним садами, нині ж воно нагадує картину з “української Діканьки”, де на зміну гумору прийшли тривога та спустошення. На жаль, від села майже нічого не залишилося: школа, магазин, аптека, амбулаторія, а також централізоване газо- та водопостачання – все це стало частиною минулого.

24 лютого 2022 року стало для родини Фролових початком кошмару. “Став о шостій ранку, а через нас летять ракети з Криму. Я спочатку подумав, що якийсь винищувач літає”, – розповідає Віталій, згадуючи перші хвилини вторгнення. Його дружина Тетяна, яка саме їхала до Миколаєва, опинилася у центрі подій. “Її посеред дороги обстрілюють – поїзд. Отак для нас почалася війна”, – додає Віталій.

Попри небезпеку, Тетяна, забравши з Миколаєва родину та свою 75-річну матір, повернулася до села. “Ніхто ж не чекав, що вони полізуть. Ми добралися тією маршруткою. Повз нас їхали колони. Внук стояв біля вікна і рахував до 50. Потім каже: “Можна я вже не буду? Я втомився”. Дитина тільки пішла в перший клас – так у нього почалося навчання”, – з болем згадує Тетяна. Син, розуміючи загрозу, забрав доньку, онука та матір до Кривого Рогу. Тетяна ж, разом з чоловіком, залишилася вдома, піклуючись про 90-річну свекруху та господарство. Вони не очікували, що бойові дії затягнуться настільки.

Відновлення серед руїн

“Було три корівки, телятко, кролики, нутрії – куди ж їх із собою забереш, не повезеш. Довелося залишитися. А потім, 27-го (лютого – ред.), почався наступ. Прилетів касетний снаряд прямо над головою – я оніміла”, – розповідає Тетяна, згадуючи про найстрашніші моменти. Родина, разом із сусідами, десятьма людьми, що залишилися в селі, здійснила евакуацію, ризикуючи життям.

Під обстрілами та з молитвами, вони дісталися Березнегуватого, а звідти – до родичів у Кривий Ріг. Проте, справжнім домом для Тетяни та Віталія залишалося Велике Артакове. У серпні 2022 року подружжя повернулося до рідного села. “Цього всього тоді не було. Хата була наполовину зруйнована: у залі – приліт, дах розбитий, пів даху не було. Усе накрили брезентом. Село було пусте, нікого не було. Надії на допомогу майже не було, тому ми своїми силами намагалися врятувати те, що залишилося. Якщо хочеш залишитися в себе, то все саме приходить: і сили, і наснага”, – ділиться Віталій.

Наслідки війни відчуваються й донині. Тетяна третій рік поспіль знаходить на городі уламки боєприпасів та металеві фрагменти. “Визбируємо, а вони не закінчуються”, – констатує вона.

Надія в кожному дні

Попри всі труднощі, подружжя не здається. Вони власноруч ремонтують будинок, відновлюють господарство. “Дякуємо, звісно, організаціям, що допомогли з матеріалами й грошима на відновлення. А далі вже своїми силами потроху стараємося”, – говорить Віталій.

Особливу радість подружжю принесло відновлення пасіки, яка була знищена в лютому 2022 року. “27-го числа почався штурм. Якраз був приліт – на наших очах загорілися вулики”, – згадує Віталій. Проте, завдяки наполегливості, пасіка знову оживає. “Думаю, щось і далі вдасться зробити. Потроху будемо розширюватися”, – додає він. Тетяна ж підкреслює важливість бджіл, адже, за її словами, “якщо вимруть бджоли, не стане й людства. Бо це чи не найперший трудівник на землі”.

Символом надії для родини стали лелеки, які, попри все, повернулися до гнізда біля будинку. “Ми вже й не сподівалися. Але ні – таки прилетіли”, – радіє Тетяна. Вона згадує слова онука: “Коли до нас прилетять бузівки, війна закінчиться”. Тепер, коли лелеки знову тут, Тетяна вірить у майбутнє: “І вже я так думаю, що є і крашанка, і будуть у нас маленькі бузівнята на стовпі”.

Нині у Великому Артаковому залишилося лише 19 мешканців. “Ждемо, поки якась стабільність буде, щоб усе завершилося. Просто страшно, щоб знову не тікати від свого нажитого. Та вже ніхто тікати не буде”, – переконані подружжя. Вони прагнуть жити, працювати й rebuild свою громаду, пам’ятаючи про тих, хто загинув, обороняючи рідну землю. “За нас робити – ніхто не буде”, – наголошує Віталій, підкреслюючи, що майбутнє їхнього села – в їхніх власних руках.